Blogs
все про шахи

все про шахи

Avatar of DanKulya
DanKulya
| 1

Ша́хи — стратегічна[en] гра на спеціальній дошці, що має назву шахівниця й поділена на 64 світлі та темні клітини (поля), між 16 світлими (білими) і 16 темними (чорними) фігурами за встановленими для них правилами пересування[1]. У цю гру грають мільйони людей по всьому світі. Походить від стародавньої індійської гри чатуранґа, яка, крім того, є ймовірним предком східних стратегічних ігор сянці, чангі[en] і сьоґі. Шахи потрапили до Європи в 9 столітті, внаслідок завоювань Омейядів в Іспанії. Фігури набули своєї нинішньої сили в Іспанії наприкінці 15 століття; правила стандартизовано в 19 столітті.

Як одна з найпоширеніших спортивних ігор сучасності, поєднує в собі елементи мистецтва (уяви), науки (логічно-точний розрахунок) і спорту.

Гра не містить прихованої інформації. Кожен гравець починає гру маючи 16 фігур: одного короля, одного ферзя, дві тури, двох коней, двох слонів, а також вісім пішаків. Кожен з шести типів фігур рухається по-різному, найпотужнішим є ферзь, а найслабшим — пішак. Мета гри — поставити мат королю суперника, помістивши його під неминучу загрозу взяття. З цією метою гравці використовують свої фігури, щоб атакувати і брати фігури супротивника, водночас підтримуючи одна одну. Зазвичай трапляються розміни однієї фігури на еквівалентну фігуру супротивника, але гравці можуть і знаходити можливості для розміну однієї фігури на дві, або ж отримувати кращу позицію. Перемогти у грі можна не лише поставивши мат, але й змусивши супротивника здатися, або ж, для гри з обмеженням часу, якщо у суперника час закінчиться. Також існує кілька випадків, коли гра може закінчитися внічию.

Перший загальновизнаний чемпіон світу з шахів, Вільгельм Стейніц, завоював свій титул 1886 року. Починаючи з 1948 року, чемпіонат світу проходить під егідою Міжнародної шахової федерації (ФІДЕ). ФІДЕ також присуджує прижиттєві титули[en] досвідченим гравцям, найвищим із яких є гросмейстер. Багато національних шахових організацій мають свої власні системи титулів. ФІДЕ також організовує чемпіонати світу серед жінок, чемпіонати світу серед юніорів, чемпіонат світу серед ветеранів[en], чемпіонати світу з рапіду і бліцу, а також шахові олімпіади, популярні змагання серед національних команд. ФІДЕ є членом Міжнародного олімпійського комітету, що можна розглядати як визнання шахів видом спорту.[2] Кілька національних спортивних організацій (наприклад, іспанська Consejo Superior de Deportes[3]) також визнають шахи видом спорту. Шахи були включені в програму Азійських ігор 2006 і 2010 років. Існують також чемпіонат світу з шахів за листуванням[en] та чемпіонат світу з комп'ютерних шахів. Можливість грати онлайн відкрила аматорські і професійні змагання для широкої та різноманітної групи гравців.

Починаючи з другої половини 20-го століття, запрограмовані на гру в шахи комп'ютери грають зі зростальним успіхом, за силою гри набагато обійшовши найсильніших гравців серед людей. Починаючи з 1990-х років, комп'ютерний аналіз робить значний внесок у теорію шахів, особливо в ендшпілі. Комп'ютер IBM Deep Blue став першою машиною, яка здолала чинного чемпіона світу з шахів у матчі, коли він переміг[en] Гаррі Каспарова в 1997 році. Поява сильних шахових рушіїв, які працюють на портативних пристроях, призвела до все більшої заклопотаності щодо читерства[en] на турнірах.

Існує багато варіантів шахів, з різними правилами, фігурами, або шахівницями. В один із них, Шахи 960 (спочатку названий «Fischerandom»), грають за звичайними правилами шахів, але починають з однієї з 960 можливих стартових позицій. Шахи 960 набули широкої популярності, а також деякого визнання з боку ФІДЕ.

Шахи мають виховне значення: сприяють розвитку концентрації уваги, вміння долати труднощі та планувати власні дії, логічно мислити. Оскільки у грі в шахи виявляються особливості людської особистості, їх використовують як модель для наукових досліджень у психології та педагогіці. Їх також використовують для моделювання систем штучного інтелекту.

У шахах, король — головна шахова фігура.[1] Ціль цієї гри — спіймати короля суперника так, щоб він не зміг утекти (мат). Якщо король гравця є під загрозою взяття, кажуть, що він під шахом, і гравець мусить захистити короля під час наступного ходу. Якщо це неможливо зробити, кажуть, що королю поставили мат. Хоча король найважливіша фігура, він зазвичай є найслабшою фігурою в грі до останньої фази, ендшпілю.

Тура́ (♖♜) — одна з шахових фігур, що формою нагадує башту. Також знана як вежа і ладдя або за застарілою назвою фортеця. Кожен з гравців має дві такі фігури, які розташовані по кутах шахівниці: білі — a1, h1; чорні — a8, h8.[1]

За оцінкою давніх індійських шахістів дорівнює 4,5 пішака[джерело?].

Слон, розм. офіцер (Юнікод ♗♝) — шахова фігура. Пересувається на будь-яку кількість клітин по діагоналі, якщо на його шляху немає інших фігур. Належить до легких шахових фігур.

Ферзь (♕,♛) — найсильніша фігура у шахах, яка може ходити на будь-яке число клітинок по вертикалі, горизонталі чи діагоналі.[1] Інші назви — королева або дама.[1][2]

Кожен гравець починає гру з одним ферзем, розміщеним посередині першої горизонталі поруч з королем. Якщо шахівниця повернута правильно, білий ферзь починає з білої клітинки, а чорний ферзь — з чорної (звідси мнемоніка «ферзь любить свій колір» або «ферзь на власному кольорі», латинське «servat regina colorem»). В алгебраїчній нотації білий ферзь починає на d1, чорний — на d8. Оскільки ферзь є найсильнішою фігурою, коли пішак перетворюється на фігуру, він майже завжди перетворюється на ферзя.

У грі шатрандж, попередниці шахів, ферзь є досить слабкою фігурою, що може ходити і бити лише на одну клітинку по діагоналі. Сучасні ходи ферзя з'явилися у Європі у 15-ому сторіччі.

Слово ферзь вважається запозиченням зі східних мов: через тур. färz, färzi від перс. فرز‎, ferz («полководець», «візир»), спорідненим також є араб. farzān‎[3].

До української мови назва «ферзь» прийшла ще у часи Київської Русі[джерело?]. У книзі «Історія шахів» (Лондон, 1860) Данкан Форбс відзначає, що східні слов'яни, на відміну від решти Європи, запозичили гру напряму від арабів та персів, що підтверджує така екзотична назва фігури, як «слон». Ймовірно, русини знали про індійську гру «чатуранґа» ще до того, як вона у середніх віках перетворилася на перську «шатрандж». Форбс пише, що слово «ферзь» могло прийти приблизно у період завоювання Русі монголами (XIII ст.).

У Західній Європі, куди шахи потрапили з іспанських та італійських земель, ферзя називають «королева» чи «дама». Тобто європейці перекладали назву фігури, оскільки згідно з європейськими монархічними традиціями біля короля повинна стояти королева. Натомість на Русі найсильніша фігура стала відома під арабською назвою «ферзь» (споріднене зі словом «візир»). Друга українська назва ферзя — «королева» — створена на західноєвропейський зразок.

Назви в різних мовах

Від перс. فرزین‎‎, фарзін походить монг. бэрс, що збігається зі словом, яке означає «тигриця» (фемінітив від бар — «тигр»).

Кінь — одна з шахових фігур. Ходить та б'є фігури суперника «Г»-подібним рухом: спочатку на 2 клітини за вертикаллю або горизонталлю, потім на 1 клітину за вертикаллю або горизонталлю. Може перестрибувати через фігури суперника.

Піша́к[1] (літерове позначення в алгебраїчній шаховій нотації — англ. p.) — найслабша шахова фігура. На початку партії кожна з сторін має по 8 пішаків, які розташовані: білі на другій, а чорні — на сьомій горизонталях. Пішак, що досягнув восьмої (для білих) або першої (для чорних) горизонталі, виконує перетворення.

Залежно від вертикалі, на якій перебуває пішак, його називають королівським, ферзевим, туровим, слоновим та коньовим. Також пішаки «e» та «d» називають центральними. Пішаки «a», «h» називають також крайніми. Розрізняють також пішаків: прохідних, ізольованих, пов'язаних, блокованих, подвоєних та висячих.


Додаткові правила та винятки при виконанні ходів

  • Заборонено робити хід, після якого король гравця, що ходив, опиняється під атакою фігур суперника.
  • Не можна робити хід на клітинку, що зайнята власною фігурою.
  • Фігури не можуть перестрибувати через власні фігури та фігури суперника (єдиний виняток — кінь).
  • Спеціальний хід рокірування виконують королем і турою. Цей хід можливий за виконання двох умов: король та тура до цього жодного разу не ходили; тура після, а король до і після виконання рокірування не повинні перебувати під атакою фігур суперника. Рокірування виконують так: короля пересувають по горизонталі на дві клітини. Після цього туру встановлюють на клітинку, через яку перестрибнув король під час пересування.
  • Взяття на проході — правило згідно з яким, якщо пішак робить хід на дві клітинки та при цьому перестрибує через клітинку, яку атакує пішак супротивника, то він може бути вбитий пішаком супротивника. При цьому пішак супротивника пересувається на клітинку, через яку перестрибнув пішак.
  • Перетворення — якщо пішак дійшов до останньої горизонталі, то він перетворюється на будь-яку іншу фігуру того ж кольору, крім короля. Перетворення відбувається одразу з моменту ходу на останню горизонталь. Перелік фігур, на які може перетворюватися пішак, не обмежений тими фігурами, що вже зняті з дошки (наприклад, усі вісім білих пішаків, дійшовши до останньої горизонталі, можуть перетворитися на вісім королев).

Деякі шахові терміни

Докладніше: Список шахових термінів
  • Шах — становище під час якого король того гравця, чия черга робити хід, перебуває під атакою фігур суперника.
  • Мат — шах, від якого не має захисту. Гравець, який поставив мат королю суперника виграє партію.
  • Пат — становище, коли жодна з фігур того гравця, чия черга робити хід, не може зробити хід дозволений правилами. Після встановлення на шахівниці пату партія оголошується нічиєю.

Перемога, нічия

Партія оголошується виграною одним із суперників якщо:

  • Оголошено мат королю суперника.
  • Суперник визнав себе переможеним.
  • У разі закінчення часу на годиннику одного з гравців, та за наявності у суперника достатнього матеріалу для оголошення йому мату, якщо цей гравець грає найгіршим чином.

Партія оголошується нічиєю якщо:

  • На шахівниці виникло патове становище.
  • За взаємною згодою гравців.
  • Закінчився час на годиннику одного з гравців, при цьому у його суперника немає достатнього матеріалу для оголошення йому мату, якщо цей гравець грає найгіршим чином.
  • За 50 ходів не було побито жодної фігури, та не було зроблено жодного ходу пішаком.

Контроль часу


Шахові партії можуть проходити з контролем часу. Якщо у гравця закінчиться час, перш ніж гра закінчена, то йому автоматично зараховується поразка (за умови, що супротивник має достатньо для постановки мату фігур). Гра може проходити від довгого (або «класичного») контролю часу, тривалістю до семи годин (навіть довше, якщо дозволяється відкладання[en]), до кулі (менше як 3 хвилини гравцеві на всю гру). Проміжним контролем є швидкі шахи, що тривають від 20 хвилин до двох годин на гру, популярний контроль часу на аматорських турнірах вихідного дня.

Час контролюється за допомогою шахового годинника, який має два дисплеї, по одному для часу, що залишився у кожного гравця. Аналогові шахові годинники значною мірою замінено на цифрові годинники, які дозволяють створювати контроль часу з додаванням на кожен хід.

Прадавні часи

Стародавнє походження шахів не викликає сумнівів. Ігри з фішками на дошці були відомі ще в 3—4-му тисячоліттях до н. е. У перші п'ятсот років нової ери в Індії, за думкою багатьох істориків з'явилась найдавніша форма шахів — військова гра чатуранґа[5] (санскр. चतुरङ्ग), буквально чотири роди [військ] — піхота, кіннота, слони і колісниці, представлені фігурами, які згодом розвинулися відповідно в сучасних пішака, коня, слона і туру[6]. Грали в чатуранґу четверо гравців. Хоча чатуранґа й була складною грою, що вимагала точного розрахунку, пересування фігур визначали кидком гральної кості[7].

Звідти гра поширилася на схід і захід уздовж Шовкового шляху. Найбільш ранні свідчення про шахи зустрічаються в сусідній Сасанідській Персії близько 600 року н. е., де гра стала відомою під назвою чатранг. Мусульманський світ підхопив чатранг після ісламського завоювання Персії (633-44), після чого гра стала називатися шатрандж, а фігури здебільшого зберегли свої перські назви. В іспанській мові слово «шатрандж» модифікувало у ajedrez («аш-шатрандж»), у португальській — xadrez, а в грецькій — ζατρίκιον (zatrikion, яке походить безпосередньо від перського чатранг),[6] але на території решти Європи назву замінили на варіанти перського слова шах («цар»), яке було знайоме як оголошення і перетворилось на англійські слова «check» і «chess». [note 1] На відміну від чатуранги в шатранж вже грали двоє, а не четверо суперників і ходи визначали самі гравці, а не те як випадуть кубики[7].

Найстаріші археологічні шахові артефакти, фігури зі слонової кістки, розкопано у Стародавнього Афросіабі (нинішній Самарканд в Узбекистані). Їх створено близько 760 року, а деякі, можливо, раніше[8]. У 8—9 ст. шатрандж набув значного поширення в Арабському Халіфаті. Під час арабського періоду розвитку шахів відбувся винахід шахової нотації — способу запису партій. З'явилась велика кількість літератури з теорії дебютів, стратегії, тактики, аналізи різних типів ендшпілю[5]. Найдавніший відомий шаховий посібник написаний арабською мовою і припадає на 840—850 роки. Його написав Аль-Адлі Ар-Румі[fr] (800—870), відомий арабський шахіст, під назвою "Кітаб аш-шатрандж" (книга з шахів). Цей рукопис втрачено, але посилання на нього є в пізніших працях. Поширення шахів на схід, у Китай та південно-східну Азію, ще менш задокументоване, ніж на захід. Перша китайська згадка про шахи, під назвою Сян Ці, міститься в збірці Нариси про дива зі світу пітьми[zh] і припадає приблизно на 800 рік. Крім того, деякі дослідники стверджують, що шахи розвинулись з китайських шахів або одного з їхніх попередників[8], хоча це твердження ставлять під сумнів.[9]

Гра досягла Західної Європи і Русі принаймні трьома маршрутами, найстаріший припадає на 9 століття. Близько 1000 року вона поширилась по всій Європі.[10] На Піренейський півострів її принесли мусульмани в 10 столітті, про що написано в знаменитому рукописі 13-го століття Трактат Альфонса Мудрого[en], який охоплює шатрандж, нарди і гральні кісточки. До країн західної Європи шахи потрапили не раніше 11 ст. Саме на цей час припадає перша згадка про шахи в літературі («Каталонський заповіт», 1010). Але гра, напевно, була відома й на 1-2 ст. раніше, про що свідчать знахідки шахових фігур, датовані 9-м ст. У Західній Європі, найвірогідніше, навчилися грі в шахи від арабів Іберійського півострова, але можливе також проникнення шахів через Аквітанію, Прованс, а також південь Апеннінського півострова. У Скандинавії та на Британських островах шахи розповсюджували вікінги[5], про що свідчить знахідка кількох комплектів шахових фігур на о. Льюїс, що датовані 1200 р.

1200—1700: витоки сучасної гри

Близько 1200 року правила шатранджа почали змінюватись у Південній Європі, і близько 1475 року кілька великих змін зробили гру такою, якою вона є сьогодні. Ці сучасні основні правила пересування фігур з'явились в Італії та Іспанії.[11][12] Спочатку католицька церква вважала шахи азартною грою, та спробувала заборонити їх, але вже в 1400 році всі заборони було знято. З 11—12 ст. шахи вважались одним із найбільш поширених розваг феодальних вельмож. Шахи навіть увійшли до програми лицарського виховання[5]. Шахи згадуються в низці відомих літературних творів того часу («Пісня про Роланда», «Трістан та Ізольда», «Роман про Розу» та ін.). Потрапивши до Європи, шахи зазнали деяких змін, а саме шахівниця стала двоколірною (до цього всі клітини шахівниці були білого кольору). Вперше така шахівниця згадується вже в 11 ст[5]. У другій половині 15 ст. у Західній Європі з метою прискорення темпу гри слон та королева стали набагато сильнішими. Також було остаточно затверджено право ходу пішаком із початкової позиції на дві клітини[7], відповідно сучасні шахи стали називатись «ферзевими шахами» або «шахами божевільного ферзя».[13] З'явилась рокіровка, похідна від «стрибка короля», зазвичай у поєднанні з ходом пішака або тури, щоб перемістити короля в безпечне місце. Ці нові правила швидко поширилися по всій Західній Європі. Правила, що стосуються пата остаточно оформились на початку 19 століття. Також у 19 столітті домовились, що першими ходять білі (раніше першими могли ходити білі або чорні). Нарешті стандартизовано правила рокіровки — варіанти правила рокіровки зберігалася в Італії до кінця 19 століття. Підсумкову стандартну гру іноді називають західними шахами[14] або міжнародними шахами,[15] особливо в Азії де більш поширені інші ігри шахового сімейства, такі як сянці. Починаючи з 19 століття, зміни в правилах мали тільки технічний характер, наприклад, встановлення правильного порядку в процедурі проголошення нічиєї повторенням.

Твори про шахову теорію[en] почали з'являтися в 15 столітті. Книга Repetición de Amores y Arte de Ajedrez (Повторення любові і мистецтва гри в шахи) іспанського церковника Луїса Раміреса де Лусени вийшла друком у Саламанці в 1497 році[12]. Лусена і такі пізніші майстри, як португалець Педру Даміано, італійці Джованні Леонардо да Кутро, Джуліо Чезаре Полеріо і Джоакіно Ґреко, а також іспанський єпископ Руй Лопес де Сеґура розробили елементи дебютів і почали аналізувати прості ендшпілі.

1700—1873: романтична епоха в шахах

Романтична епоха характеризується гамбітами у дебютах (жертвами пішаків або навіть фігур), зухвалими атаками і нахабними жертвами. Тогочасні майстри розіграли багато складних і красивих, але некоректних послідовностей ходів, званих «комбінаціями». У гру грали більше заради мистецтва, ніж теорії. Глибоке переконання, що достоїнство шахів полягає в генії гравців, а не закладено в положенні на шахівниці, пронизувало шахову практику.

У 18 столітті центр європейського шахового життя перемістився з країн південної Європи до Франції. Двома найважливішими французькими майстрами були Франсуа-Андре Данікан Філідор, музикант за професією, який виявив важливість пішаків у шаховій стратегії, а пізніше Луї Шарль де Лабурдонне, який у 1834 році виграв знамениту серію матчів проти ірландського майстра Олександра Макдоннелла.[16] Центрами шахової діяльності в цей період були кав'ярні у великих європейських містах, такі як Режанс у Парижі і Simpson's-in-the-Strand в Лондоні.[17][18]

Упродовж 19-го століття шахове життя швидко розвивалося. З'являлося багато шахових клубів[en], шахових книг і шахових журналів. Відбувалися матчі за листуванням між містами, наприклад, 1824 року Лондонський шаховий клуб грав проти Единбурзького шахового клубу.[19] Шахові задачі стали звичайною частиною газет 19-го століття; Бернгард Горвіц[en], Йозеф Клінг[en] і Семюель Лойд складали деякі найвпливовіші композиції. 1843 року фон дер Лаза опублікував спільний з Більгером перший вичерпний підручник з шахової теорії Handbuch des Schachspiels (підручник з шахів).

Організатором першого сучасного шахового турніру, який відбувся 1851 року в Лондоні, був Говард Стаунтон, провідний англійський шахіст. Його переможцем став німець Адольф Андерсен, якого проголосили провідним шаховим майстром. Його блискучий, енергійний, атакувальний стиль був типовим для того часу[en].[22][23] Такі блискучі партії, як «безсмертна» і «вічнозелена» Андерсена, або «Гра-опера» Морфі стали розглядати як найвищу можливу вершину шахового мистецтва.[24]

Двоє молодих гравців принесли глибше проникнення в сутність шахової гри. Американець Пол Морфі, незвичайний шаховий вундеркінд[en], за свою коротку шахову кар'єру між 1857 і 1863 роками переміг всіх значущих конкурентів (за винятком Стаунтона, який відмовився грати), зокрема Андерсена. Успіх Морфі обумовлений поєднанням блискучих атак і продуманої стратегії, він інтуїтивно знав, як готувати атаки.[25]

Неофіційні чемпіони світу, найсильніші гравці своєї епохи: